Фото: надано автором
Славомір Каліновський
Чого бояться польські аграрії
Для українців «польські фермери» сьогодні передусім асоціюються з подіями 2024 року — блокуванням
кордонів, затримками вантажівок і висипаним на землю українським зерном. Однак з часом стає очевидно: будувати діалог із сусідами мовою образ не найкращий шлях.
Тарас Качка, віцепрем’єр-міністр з питань євроінтеграції, нещодавно на публічному заході в
Києві заявив: «Ми готові знайти баланси, які дозволяють нам не створювати жодних перепон і навіть страхів для польських чи французьких і взагалі усіх фермерів Євросоюзу».
Та наскільки ставлення польських фермерів до вступу України до ЄС і їхні побоювання щодо цінової конкуренції ґрунтуються на реальних даних, а наскільки на емоціях і політичних
наративах? І чи вдасться знайти цей баланс?
Поляками керують переважно емоції, пояснює Славомір Каліновський. Йдеться про нашарування
цілого ряду факторів, через які польські аграрії сприймають вступ України до ЄС як загрозу для себе.
Крім того, у Польщі та Євросоюзі загалом нині знижуються ціни на сировину, тому аграрний сектор України, який переважно є сировинним, сприймають як додатковий подразник.
«Наші фермери не стільки не хочуть бачити Україну в Євросоюзі, скільки ними керує невпевненість у завтрашньому дні», — описує ситуацію аналітик.
Рентабельність на ринку, якщо йдеться про виробництво зернови чи олійних, доволі низька, і будь-які зміни на ринку призводять до певних таких побоювань і загроз.
Фото: EPA/UPG
Збір врожаю на Київщині, 3 серпня 2025 року.
«У площині торгівлі України з Польщею загалом бачимо позитивне сальдо: ми більше експортуємо в Україну, ніж імпортуємо. Але в сегменті продажу зерна (і частково олійних культур —
ми не дуже спеціалізуємося на їхньому виробництві) ситуація для нас гірша», — каже Каліновський.
Польща виробляє близько 35 млн тонн зернових щороку, а споживає 26 млн тонн — утворюється надлишок. А якщо на ринок зайде Україна, кожна наступна тонна зерна може сприйматися як
загроза.
Чи існують докази того, що український імпорт системно витісняє польську продукцію з ринку ЄС?
Як пояснює аналітик, польські аграрії як соціальна група частіше керуються емоціями, ніж точними даними. На тлі падіння цін на зернові та зростання виробничих витрат їм не
потрібні конкретні кейси чи чіткі докази конкуренції, аби відчувати занепокоєння.
«Ця напруга просто в повітрі. Усі пам’ятають, що коли почалась повномасштабна війна, близько п’яти млн тонн зернових опинилися в Польщі і яким був ефект (велика кількість
українського зерна, що залишалася в Польщі, призвела до кризи на польському аграрному ринку і протестів фермерів, перевантажила логістику. — Ред.), — каже він. — То була провина двох сторін:
передусім продавців, а з іншого боку — тих, хто мав далі транспортувати це зерно і бив себе в груди, що воно не залишилось у Польщі».
Фото: Facebook/Rafał Mekler
Дорога перед пунктом пропуску «Дорогуськ — Ягодин», де польські ферми висипали зерно з українських вантажівок,
11 лютого 2024
Політичні маніпуляції впливають
Просто так, без підтримки, у повітрі нічого не висить. Ці настрої, ймовірно, підігріваються, зокрема політиками. А натомість факт, що польські товари добре продаються в Україні,
майже відсутній у публічній дискусії.
«Я часто буваю у Львові, Києві, Івано-Франківську, і мене тішить велика кількість польських товарів на полицях магазинів — це вигідно для польської економіки. Ми постійно про це
згадуємо, наголошуємо, що Україна на сьомому місці серед тих, кому експортуємо нашу продукцію, зокрема й агропродовольчу, — запевняє експерт. — Але природа проблеми частково й політична».
У Польщі працюють 1 млн 300 тис. господарств. Якщо додамо членів сімей фермерів, які мають право голосувати, то маємо не менш як два мільйони голосів під час виборів. Звідси й
випливає доволі сумна відповідь, чому так відбувається: політикам вигідно спекулювати на страхах виборів.
До слова, партії, які спекулюють на цьому питанні, скептично налаштовані не лише до України, а й Євросоюзу чи, скажімо, Німеччини, зауважує Каліновський. Україна є лише одним
суб’єктом, додатковим фактором, який використовують у такого роду політичних маніпуляціях.
Фото: EPA/UPG
Фермерcьке господарство в селі Майдан Бжезицький, Польща.
Ключ до співпраці: наша сировина — польська переробка
«Ми у своєму звіті підкреслюємо вигоди, що проглядаються для обох сторін. У напрямку переробки для людей, зайнятих у цій сфері, співпраця з Україною є і буде вигідною, бо означає
доступ до дешевої сировини», — розповідає Каліновський.
Також співпраця з Україною посприяла б розвитку логістики в Польщі. Адже якби Польща підтримала в розвитку український агропродовольчий сектор і в Україні виробляли і продавали
більше продукції, то польській логістиці й економіці загалом це було б вигідно.
Для польських аграріїв існують три основні показники, які характеризують сільське господарство в Україні. Передусім чорноземи, якими славиться Україна. Бо в Польщі ґрунти доволі
низького класу і лише 3 % більш-менш відповідають високому.
Друга обставина, відома польським фермерам, — низькі витрати на виробництво в Україні, і третя — великі приватні господарства на противагу маленьким польським. У Польщі
переважають малі господарства площею від 5 га до 10 га: ці дві категорії разом становлять понад 70 % усіх господарств у Польщі. Це причина їхньої низької ефективності. Особливо порівняно з Україною,
де середня площа господарства — 130 га. «Ми кажемо полякам, що треба об’єднуватися, створювати кооперативи тощо, але вони бояться. Ймовірно, згадуючи часи, коли ще існували колгоспи. Їх немає з 1991
року, але досі є страх і це працює не на нашу користь», — зазначає аналітик.
Фото: надано автором
Славомір Каліновський
Також Фонд Баторія наголошує у звіті, що польські фермери мали б звернути більше уваги на переробку продукції, бо це дозволило б бути ефективнішими на тлі не лише України, а й у
ЄС загалом. Якщо польська модель базуватиметься на сімейних фермах, господарствах з вищою доданою вартістю, то модель українських великих агрохолдингів не створюватиме тієї нерівної конкуренції, яка
наразі лякає сусідів.
Між малими господарствами і потужними холдингами такої конкуренції і не може бути. Це абсолютно різні групи гравців, але емоції беруть верх і немає значення, впливатиме одна
група на іншу чи ні, знову наголошує Каліновський.
«Наші представники малих і середніх господарств бояться, що їх витіснять. Вимикається здатність логічно мислити. Хоча звертаємо увагу, що Польща мала б допомагати Україні у
продажу сільськогосподарських товарів іншим країнам, зокрема, Африки й Азії», — каже аналітик.
За його словами, польський аграрний сектор просто живе від кризи до кризи, немає постійних механізмів, які стабілізували б його роботу. Політики реагують лише на кризи, а не
запроваджують механізми для стабілізації ситуації і не створюють умов, щоб ці господарства зростали, співпрацювали між собою, змінювалися і ставали стійкішими.
Із приблизно 1,3 млн господарств у Польщі лише близько 340 тисяч є прибутковими й ефективними. Решта працюють на межі рентабельності або ж сільське господарство для них додаткова
діяльність. Саме ці групи найбільше побоюються втратити свої можливості.
Фото: EPA/UPG
Врожай гарбузів у Дзедзіце, Польща.
«Хоча у своїх звітах ми показуємо, що протягом останнього року, наприклад, Україна не була вже таким сильним подразником й обсяги імпорту зернових і м’яса птиці зовсім невеликі,
не становлять ніякої загрози», — стверджує економіст.
Українська аграрка усередині «неможливого трикутника»
Дискусію про інтеграцію української аграрки у внутрішній ринок ЄС можна описати за допомогою так званого неможливого трикутника, де можна вибирати тільки два з трьох пунктів,
каже Яна Охріменко, старша економістка Центру економічної стратегії.
Уявімо, що трикутник має три вершини:
— інтеграція: відсутність мит, квот і перешкод для української продукції, що відповідає духу єдиного ринку ЄС (тобто швидка, повна і всеохопна лібералізація торгівлі для
України);
— стабільність або захист традиційної для багатьох країн ЄС моделі фермерства: збереження життєздатності малих і середніх сімейних господарств Польщі й інших країн ЄС, які
складають основу їхнього аграрного виробництва;
— конкурентність українського виробника: утримання масштабного виробництва з низькими витратами, що дає Україні її глобальну перевагу.
«Очевидно, що всього цього одночасно досягти неможливо, тож у нас є три різні стратегії», — пояснює експертка.
Якщо обираємо швидку інтеграцію та конкурентність українського виробника, то погоджуємося, що українські виробники можуть на рівних конкурувати з виробниками ЄС. При цьому
останні все ще мають дотримуватися всіх поточних стандартів виробництва, а от наші — як вийде.
«Особисто я переконана, що навіть за такого сценарію катастрофи не станеться (принаймні мені не вдалося знайти переконливих доказів, що запровадження торгового безвізу з Україною
якось серйозно підірвало ціни на продукцію в ЄС). Але це було б настільки політично непопулярне рішення, що такий сценарій простіше вважати неймовірним», — зазначає Яна Охріменко.
Якщо ж обрати захист фермерів ЄС і конкурентність українського виробника, то доведеться відмовитися від повної лібералізації. Це означає впровадження тривалих перехідних
періодів, захисних механізмів або постійних обмежень на українську продукцію. Тобто швидкої інтеграції не відбудеться, а Україна залишатиметься на порозі внутрішнього ринку.
Фото: надано Яною Охріменко
Яна Охріменко
«Цей сценарій дуже не подобається нам», — визнає економістка.
Коли ж ставка робитиметься на швидку інтеграцію і захист фермерів Євросоюзу, то Україні доведеться кардинально змінити структуру свого агросектору. Це означало б свідомо обмежити
домінування агрохолдингів на користь підтримки малих і середніх господарств, які більше відповідають європейській моделі. Це вимагатиме жорсткого дотримання всіх екологічних і соціальних норм ЄС, що
може знизити поточну цінову перевагу української сировини.
«Теж так собі сценарій з українського погляду», — каже аналітикиня ЦЕС.
Оскільки досягти прийнятної для всіх домовленості зі збереженням статус-кво неможливо, «баланс», про який казав Тарас Качка, — це спроба утриматися в центрі цього трикутника, де
жодна сторона не програє повністю, але кожна змушена поступитися частиною своїх ідеальних очікувань, пояснює Охріменко.
Наприклад, у ЄС активно обговорюють необхідність змінити модель Спільної аграрної політики, щоб посилити конкурентоспроможність європейського виробника та, можливо, частково
поступитися екологічними вимогами на користь стратегічної автономії та харчової безпеки.
З іншого боку, в Україні наростає темп запровадження європейського сільськогосподарського acquis (правова система ЄС).
З третього — польські експерти (принаймні дехто) визнають, що Польщі необхідна модернізація сільськогосподарського виробництва й перехід на товари з вищою доданою вартістю, і за
такого сценарію ефективне українське виробництво — це вже не загроза, а можливість.
«Загалом досягнути взаємовигідної домовленості можливо, але в процесі буде багато незадоволення, поступок й інших неминучих атрибутів переговорів», — констатує Яна Охріменко.
